Хід проведення (На мультимедійній дошці слова «Ні, я жива, я буду вічно жити, я маю в серці те, що не вмирає») Учень: Заходьте, будь ласка, До нас на гостину, Де Лесина казка І слово – єдині. Вчитель демонструє портрет поетеси Учень: У нашім класі на столі Портрет стоїть у рамі. Він всім знайомий - І мені, і татові, і мамі. З портрета дивиться на нас Землячка – поетеса. Це гордість нашої землі – Нескорена, незламна Леся. - Дорогі друзі! Запрошуємо вас у царство мудрого й красивого, правдивого і цінного, сильного і ласкавого, доброго і мужнього слова. Поезія – це вогник, схожий на полум’я свічки, що запалює душу людини. (Запалюють свічку.) Учень: Хай палає свічка. Хай палає, Поєднає нас вона в цей час. Друзів голоси нехай лунають, Слово й музика нехай єднають нас. - 25 лютого ми святкуємо чергові роковини з дня народження Лесі Українки. 141 рік минає з того часу, як на цей світ прийшла Лариса Петрівна Косач, відома нам як Леся Українка. Хвора й фізично слабосильна, майже все життя виснажувана тяжкою недугою, вона, завдяки могутній силі свого духу, винятковій і всебічній обдарованості, стала найвідомішою національною поетесою України. - На сьогоднішній виховній годині ми пригадаємо деталі біографії славетної українки, ще раз доторкнемось до цілющого джерела Лесиного слова. Сьогодні ми працюватимемо над створенням усного журналу «Вічний живий голос». - Отже, перегортаймо першу сторінку нашого журналу Сторінка 1. Стежиною Лесиного дитинства Ти себе Українкою звала, І чи краще знайти ім’я, Тій, що радістю в муках сіяла, Як Вітчизна велика твоя. Вчитель: Зараз ми надаємо слово дослідникам біографії поетеси. Учень 1. – Народилася Леся Українка 25. 02. 1871 року в м. Новоград – Волинську. Батько її був юристом, а мати – українська письменниця Олена Пчілка. В сім’ї було шестеро дітей: Михайло, Леся, Ольга, Оксана, Микола, Ісидора. З часом сім’я переїжджає до Луцька, а потім в село Колодяжне. Тут і минуло Лесине дитинство. Учень 2. – Мишелося. Так називали в родині Михайлика й Лесю, бо вони були нерозлийвода. Любили рухливі ігри, мандри в дрімучий ліс, плавали, стрибали, лазили по деревах, були такими ж дітьми, як і ми. Учень 3. – Але в той же час Леся була не зовсім звичайною дитиною: в чотири роки самотужки навчилася читати, у п’ять років пише листи родичам, у шість років декламує безліч віршів напам’ять і вишиває татові сорочку, у дев’ять – вже грає на фортепіано, а з дванадцяти – починає вивчати іноземні мови і вивчила їх тринадцять. Вчитель. Свій перший вірш Леся Українка написала теж у 9 років. Називався він «Надія». У ньому йдеться про лиху людську долю й несправедливість. Цей вірш – ніби заспів до майбутньої літературної діяльності поетеси. Він присвячений Лесиній тітці. Учень. Ні долі, ні волі у мене нема, Зосталася тільки надія одна: Надія вернутись ще раз на Вкраїну, Поглянуть іще раз на рідну країну, Поглянути ще раз на синій Дніпро, – Там жити чи вмерти, мені все одно, Поглянуть іще раз на степ, могилки, Востаннє згадати палкії гадки… Ні долі, ні волі у мене нема, Зосталася тільки надія одна. Вчитель: Лариса жодного дня не сиділа за шкільною партою, не відповідала біля дошки, не бігала з ровесниками лункими коридорами. Учителями її були мати, батько, а також книги і життя. Доля розпорядилась так, що наділила Лесю дивовижними здібностями і в той же час заставила виборювати життя в щоденних муках і стражданнях. Під час свята Водохреща в Луцьку дівчинка так захопилася, що не відчула, як промочила ноги в крижаній воді. Спочатку боліла нога,потім рука. Діагноз – туберкульоз кісток,а потім нирок та легень.Та ще в дитинстві поетеса засвоїла правило: щоб не плакати,треба сміятися. Як дитиною, бувало, Упаду собі на лихо, То хоч в серце біль доходив, Я собі вставала тихо. «Що, болить?» – мене питали, Але я не признавалась – Я була малою горда, – Щоб не плакать, я сміялась. А тепер, коли для мене Жартом злим кінчиться драма І от-от зірватись має Гостра, злобна епіграма, – Безпощадній зброї сміху Я боюся піддаватись, І, забувши давню гордість, Плачу я, щоб не сміятись. Сторінка 2. Пісня Лесиного життя Хотіла б я піснею стати У сюю хвилину ясну, Щоб вільно по світу літати, Щоб вітер розносив луну. Вчитель. Зовсім малою дитиною Леся запам’ятала деякі волинські хороводні пісні, співала їх своїм чарівним тонким голосом. Із живих безпосередніх зустрічей із народною піснею, із захоплення чарівним світом мелодій народилася поетеса, закохана в музику. Вона любила співати: зверталася в піснях до незабутнього дитинства, юності. Голос її був не сильний, але приємний. Мати помітила вроджену музикальність дівчинки. П’ятирічну дівчинку починає вчити грати на фортепіано її перша вчителька – тітка. Учениця декламує поезію «Хотіла б я піснею стати»… Хотіла б я піснею стати У сюю хвилину ясну, Щоб вільно по світі літати, Щоб вітер розносив луну. Щоб геть аж під яснії зорі Полинути співом дзвінким, Упасти на хвилі прозорі, Буяти над морем хибким. Лунали б тоді мої мрії І щастя моє таємне, Ясніші, ніж зорі яснії, Гучніші, ніж море гучне. Вчитель. Для найменших своїх читачів Леся Українка написала чимало віршів і казок. Казки не завжди веселі. Їхні сюжети взяті із життя,вони вчать нас долати труднощі,що зустрічаються на нашому шляху так, як це робила сама Леся. (Інсценізація казки Лесі Українки «Біда навчить».) Автор. Був собі горобець. І був би він нічого собі горобчик, та тільки біда, що дурненький він був. Як вилупився з яйця, так з того часу нітрошки не порозумнів. Нічого він не тямив: ані гніздечка звити, ані зерна доброго знайти,- де сяде, там і засне; що на очі навернеться, те і з'їсть. Тільки й того, що завзятий був дуже, - є чого, нема чого, а він вже до бійки береться. Одного разу літав він із своїм товаришем, теж молодим горобчиком, по дворі в одного господаря. Літали вони, гралися, по смітничку громадили та й знайшли три конопляні зернятка. Горобчик. Мої зернятка! Я знайшов! ГоробчикІІ. Мої! Коли мої! Коли мої! ( Горобці почали битись,а квочка з курчатами з’їли зернятка). Квочка.Дурні бились, а розумні поживились, дурні бились, а розумні поживились! Горобці. Що ти кажеш? Квочка. Та то я дякую вам, що ви такі дурні! От поки ви здуру бились, то я з своїми курчатами поснідала вашими зернятками! Що то, сказано, як хто дурний!.. Нікому було вас бити та вчити! Якби вас хто взяв у добру науку, то, може б, з вас птахи були!.. Чужий горобчик: Вчи своїх дурних курчат розуму, а з мене й мого розуму досить! (Підскочив, тріпнув крильцем, цвірінькнув та й геть полетів. А наш горобчик зостався і замислився.) Горобчик.А правда, краще бути розумним. От курка розумна, собі наїлася, а я мушу голодний сидіти. (Почав просити курку): Навчіть мене розуму, пані матусю! Ви ж такі розумні! Курка. Е, ні! - каже курка. - Вибачай, серденько! Маю я й без тебе клопоту доволі, - он своїх діточок чималенько, поки-то всіх до ума довести! Шукай собі інших учителів! (Курка пішла.) Горобчик.Ну, що робить? Треба кого іншого питати, бо вже я таки не хочу без розуму жити! (Зустрів зозулю) Зозуля."Ку-ку! Ку-ку!". Горобчик. Тіточко, що я вас проситиму! Навчіть мене розуму! У вас же нема своїх дітей; а то курки просив, то вона каже, що в неї й так багато клопоту. Зозуля. Як у мене свого клопоту нема, то чужого я й сама не хочу! От не мала б роботи, чужих дітей розуму вчити! Се не моє діло! А от коли хочеш знати, скільки тобі літ жити, то се я можу тобі сказати. Горобчик. Аби ти була жива, а за мене не турбуйся! (Полетів він геть, аж на болото, а там ходив бузько і жаб ловив. От підлетів горобчик до-нього). Горобчик. Пане, навчіть мене розуму. Ви ж такі розумні... Бузько. Що, що, що? Тікай-но ти, поки живий! (Зустрічає горобчик гаву). Горобчик. Дядино, чого ви так зажурились? Ґава.Сама не знаю, синочку, сама не знаю! Горобчик. Чи не можете, дядиночко, мене розуму навчити? Ґава. Та ні, синочку, я й сама його не маю. А от коли ти вже так хочеш, то полети до сови: вона, кажуть, вельми розумна-розумна, то, може, вона тобі що порадить. А я до того розуму не дуже. Бог з ним! Горобчик. Прощавайте, дядино! Ґава.Щасливо! (Полетів горобчик питати, де сова сидить; сказали йому, що вона в сухому дубі в дуплі мешкає. От він туди,- бачить: справді, сидить сова в дуплі, тільки спить.) Горобчик. - Пані! Чи ви спите? Пані! Пані! (Сова як кинеться, як затріпоче крилами.) Сова. Га? Що? Хто? (Горобчик і собі трошки злякався, а все-таки хоче свого дійти.) Горобчик. Та се я, горобець... Сова.Горобець? Який горобець? Не бачу! Чого притирився? І яка вас лиха година по дневі носить? Оце напасть? І вдень не дадуть заснути... (І сова знов заснула. Горобчик не посмів її вдруге будити, сів собі на дубі та й почав ждати ночі. Ждав, ждав, аж йому обридло. Коли се, як стало темніти, прокинулась сова Сова. (Горобчик аж отерп зо страху: хотів уже втікати, та якось утримався. Вилізла сова з дупла, глянула на горобчика, а очі в неї світять! Страх та й годі!..) Сова.Ти тут чого? Горобчик. Та я, вибачайте, моя пані, ще зранку тут сиджу... Сова.І чого? Горобчик.Та чекаю, поки ви встанете Сова. Таж я встала! Ну чого тобі треба? Чого стримиш? Горобчик. Я хотів би вас просити, вибачайте ласкаво, чи не могли б ви мене розуму навчити? Адже ви такі мудрі... Сова.Не на те я мудра, щоб дурнів розуму навчати! Хто дурнем вродився, той дурнем і згине. Тікай-но ти, а то я голоод-на! (Горобчик миттю як схопиться, полетів світ за очі, десь у гущавину заховався та там і проспав аж до самого ранку. Спить горобчик, та так міцно, коли се у нього над головою щось як заскрегоче) Сорока.Че-че-че! Горобчик. З ким ви, панянко, так розмовляєте? Сорока. А тобі що до того? Чи ба, який цікавий! А хоч би й з тобою! Горобчик.Та я дуже радий, як зо мною. Я б вас просив, моя панно, щоб ви мене розуму навчили. Сорока. А нащо тобі, мій молодчику, розум? Без розуму легше в світі жити та таки й веселіше! А ти, голубчику, ліпше красти вчися, от як я, то тоді й розуму не треба. З великого розуму не тяжко й з глузду зсунутись; ти ось поговори зо мною, то я тебе навчу, як і без розуму прожити... Горобчик. А бодай тобі заціпило, скреготухо! Ото і лушить! Цур тобі! (Сів собі горобчик на полі та й думає) Горобчик.Де я того розуму навчуся? Скільки світу злітав, а щось небагато навчився, хіба вже воно так і зостанеться... (побачив крука)Ну, ще в сього поспитаю; се вже останнє. Горобчик. Навчіть мене розуму! Я вже давно його шукаю, та ніяк не знайду. Крук. Розум, молодче, по дорозі не валяється, не так-то його легко знайти! А я тобі от що скажу: поки біди не знатимеш, то й розуму не матимеш. От тобі моя наука. А тепер іди, мені ніколи. Горобчик.Що то мені така наука?" Автор.Посумував трохи, що мусить без розуму жить, а потім і забув. Почав знову гуляти веселенько. Ні гадки йому. І не зоглядівся горобчик, як і літечко минуло. Настала осінь з вітрами холодними, з дощами дрібними, а дедалі й сніжок став перепадати. Біда горобчикові - холод, голод! Вночі, де не сяде, спати не може, так холодний вітер і пронизує; вдень їсти нічого, бо все зібрано в клуні, а якщо й знайде, то за сваркою втеряє. От і почав наш горобчик до розуму приходити - годі сваритися! Куди горобці летять, і він за ними; що вони знайдуть, то і він поживиться, - та все без сварки, без бійки, то горобці його й не женуть від себе, - а перше, то й близько не підпускали. Побачив горобчик, як інші пташки в теплих гніздечках сидять, почав він і собі придивлятись, як-то гнізда будуються. Почав він пір'ячко до пір'ячка збирати, соломку до соломки складати та гніздечко звивати. Так статкує наш горобчик, так дбає! Дедалі всі горобці почали його поважати: куди зберуться на раду, то й його кличуть, він так вславився між ними своїм розумом. Перезимував він зиму щасливо, а на весну вже став великим та мудрим горобцем; сидів він у гніздечку не сам, а з горобличкою, і четверо яєчок в гніздечку лежало. Як виклюнулись гороб'ята, то горобцеві новий клопіт - годувати діточок, та вкривати, та глядіти, та од хижого птаства боронити,- не до гуляння було! А вже що господарський був горобець, то, було, аж сусіди-горобці дивуються. "Які ви, пане сусідоньку, мудрі! І де ви того розуму навчились?" - питають, було, його. А він, було, тільки голівкою кивне. "Біда навчила!" - каже. Перегляд фільму. Віночок з квітів.
